ДЗИ — ДЗУ 131 ДЗИВОВАЦЬЦА, ую юся. Тоже, что Дзивііцьца въ обоихъ знач. Людзи дзивуюцца твоііму норову. ДЗИВОСНИКЪ, а, с. м. и ДЗИВОСНИЦА, ы, с. ж. Причудливый, -ая; чудакъ, -чка. Смѣхъ въ гетаго дзивосника! ДЗИВОСНИЧАЦЬ, гл. ср. Проказничать, причудничать. Дзивосничаешъ, самъ не вѣдаешь якъ. ДЗИВОСНО, нар. Причудливо, не кстати. Дзивосно поступаешь, говоришъ. ДЗИВОСНЫЙ, прил. 1) Причудливый, странный. Дзивосный ты человѣкъ съ твоими выдумками. 2) Необыкновенный, диковинный. Дзивосное дзѣло вышло. ДЗИВОСЫ, овъ, с. ж. употр. во множ. 1) Странное, необыкновенное явленіе; чудеса. Поглядзи-ка якія дзивосы на небѣ; сонце почернѣло. Дзивосы расказываюць. 2) Сумасбродство. Дзивосы вытворяець. ДЗИВСТВО, а, с. ср. Необыкновенная выходка, диковина. Ци видзивъ ты дзивство такое, што ёнъ вытворяець? ДЗИВЪ, у, с. м. Чудо, необыкновенное происшествіе. Якій тамъ дзивь случився? Ни якого не было дзиву. 1.ДЗИВЫЙ, аго, въ знач. с. Чудовище, являющееся, по мнѣнію простолюдиновъ, въ разныхъ необыкновенныхъ видахъ въ мѣстахъ пустынныхъ; лѣшім. Ци недзиватоты видзивъ, што такъ снужався. ДЗИДА, ы, с. ж. Копіе. У св. Юрья дзида въ рукахъ: онъ дзидою колиць змѣя. Козаки зъ дзидамн ѣдуць. ДЗИДКА, ДЗИДОЧКА, и, с. ж. умен. слова Дзида. 1) Копьецо; палка съ желѣзнымъ остреемъ на концѣ. Ходзиць съ дзидкою. 2) Острый шинокъ на деренахъ и кустахъ, какъто: дикой грушѣ, шиповникѣ, репейникѣ и крыжовникѣ. Агрустовыя дзидкн. ДЗИКАВИЦЬ, ію, сов. Здзикавиць, гл. ср. 1) Становиться дикимъ. Яблонь дзикавінць, здзикавила. 2) Дѣлаться на вкусъ непріятнымъ. Квасъ дзикавінць, здзикавивъ. ДЗИКАВОСЦЬ, и, с. ж. Несвойственный вкусъ, непріятность. Кознное молоко дзикавосцю отдаець. ДЗИКАВЫЙ, прил. 1) Дикій, не знающій обращенія. Дзикавый малецъ. Дзикавая дзѣвчонка. 2) Диковатый, несвойственный. Дзикавый смакъ. ДЗИКАННЕ, я, с. ср. 1) Отчужденіе, убѣганіе, нелюдимость. Дзиканне отъ людзей. 2) Стыдливость, застѣнчивость. Докуль будзець твое дзиканне, ты жъ ужо не маленькая. ДЗИКАЦЬЦА, гл. общ. 1) Чуждаться кого, уходить. Хто его знаець, чего ёнъ дзикаецца отъ насъ. 2) Быть необходительнымъ, застѣнчивымъ; бояться. Невѣсцѣ стыдно дзикацьца. Ходзи, дурачокъ, не дзикаійся татулькн; поцалуй ручку, ёнъ тобѣ проскурку даець. ДЗИКІЙ, прил. 1) Дикій. Дзикій звѣрь. 2) перен. Не разговорчивый, чуждающійся общества. Не будзь ты дзикій, да ходзи, поговори зъ нами. 3) Несвойственный, странный. Дзикій норовъ. Дзикій скусъ. Дзикимъ закричавъ голосомъ. ДЗИКЛИВОСЦЬ, и, с. ж. Застѣнчивость, необходительность. Покинь дзикливосць свою, да ходзи нозюкай зъ нами. ДЗИКЛИВЫЙ, прил. Стыдливый, застѣнчивый. Усн дзѣвкн дзикливы. ДЗИКОВЫЙ, прил. Относящійся къ кабану. Дзиковый клыкъ. Дзиковой шкуры куля не берець. ДЗИКЪ, а, с. м. Кабанъ. Дзика въ лѣсѣ забыли. ДЗИРАВИЦЬ, вію, гл. ср. Дѣлаться дирявымъ. Сорочка дзиравіиць. ДЗИРАВИЦЬ, влю, нишъ, гл. д. Прорывать, дырить. Не сморгай докцёмъ, сорочку дзиравишъ, сморгаючи. ДЗИРАВИЦЬЦА, влюся, вншся, гл. возвр. Прорываться, дыриться. Мѣхъ дзиравіицца, нродзиравився. ДЗИРАВЫЙ, прил. Съ дирами, дирявый. Дзиравый мѣхъ Чортъ понесъ на дзиравый мостъ. Посл. ДЗИРИЦЬ, рю, рішъ, гл. д. 1) Дырить, пробуравливать. Не тамъ дзирішъ судно, дзири въ гетомъ боку. 2) Образовывать диру въ чемъ. Не дзири города, лѣпѣй перелѣземъ. ДЗИРИЦЬЦА, гл. возвр. Дыриться, продираться. Свиточка моя выносилась, уже дзирицца. ДЗИРКА, и, с. ж. Дирка. Мѣхъ съ дзиркою. Мыши прогрызли дзирку въ бочцѣ. Свіип ни здзѣлали въ городъ дзирку. Ходзивъ бы въ злоцѣ, да дзирка в роцѣ. Посл. Ци тобѣ дзиркн въ вушахъ завалило, што ты не чуешъ? ДЗИРКОВАТОСЦЬ, и, с. ж. Состояніе предмета въ скважинахъ. Въ бочцѣ одна клёпка зъ дзирковатосцю. Дзирковатосць дуба. ДЗИРКОВАТЫЙ, прил. Имѣющій скважины. Дзирковатый дубъ. Дзирковатая клёпка въ суднѣ. ДЗИРКОВАЦИЦЬ, чу, цишъ, гл. д. Дѣлать въ чемъ дырочки. Черви точуць, дзирковацюць дубъ. ДЗИРОЧКА, и, с. ж. умен. сл. Дзирка. Маленькая скважина. Въ гету дзирочку процёкаець горѣлка. ДЗИЦЯТКА, и, с. общ. Малютка, дитятко. Обиждаюць дзицятку мойго, мою. ДЗИЧКА, и, с. ж. Дичокъ, плодовое дикое деревцо. Дзичекъ накопавъ и посадзивъ въ саду. ДЗОБАЦЬ, (слич. Слав. зобати), гл. д. Жадно хватать, подобно птицѣ набивающей зобъ; цапать. По цѣлымъ кускамъ дзобаешъ мясо. ДЗОБНУЦЬ, однокр. гл. д. Дзобаць. 1) Хватить, отхватить. Дзобнувъ ковалокъ ладный. 2) Ударить. Дзобнувъ его но зубамъ. ДЗОГА, и, с. ж. слово бранное. Женщина, любящая прыгать или ходить шумливо. Посадзи ты дзогу гету за кроены. ДЗОГАНКА, в, с. ж. Прыгунья, любящая побѣгать. Усадзи гету дзоганку, дай ей работу. ДЗОГАННЕ, я, с. ср. Стукъ отъ удара по чему либо звучному, или отъ подпрыгиванія, какъ и гоцанне. Дзоганне качулкою объ столъ. Отъ дзогання твонго воины трясуцца. Отъ дзогання твойго въ сипну захворѣла. ДЗОГАЦЬ, однокр. Дзогнуць, сов. Задзогаць, гл. ср. звукоподр. 1) Стучать ногами, подпрыгивая, какъ и гоцаць. Ноги отобьетъ, дзогаючн. Зноиу задзогавъ. 2) Производить стукъ о что либо звонкое ударами. Не дзоган по бочцѣ! дамъ, коли еще дзогношъ, задзогаешъ. 3) въ знач. д. Бить, колотить. За што ты его такъ дзогаешъ, дзогнувъ? ДЗОГНУЦЬЦА, однокр. гл. возвр. неунотр. Дзогацьца. Удариться. Дзогнудся головою объ сцѣну. ДЗОГЪ, отглаг. частица, означающая быстрый ударъ. Бацъ. Дзогъ въ спину. Дзогъ но горщку и разбивъ. ДЗУБНУЦЬ, гл. д. сов. в. Ударить острымъ концемъ палки. Дзубнуць въ спину, въ бокъ. ДЗУБНЯ, и, с. ж. (въ Виленской, Ковенской и Гродненской губерн.). 1) Палка вязовая, березовая или дубовая, съ острымъ желѣзнымъ концемъ. Безъ дзубин не ходзи, собаки
Нават дробная праўка будзе карыснай. Не стаўце знакі націску, каб словы лепш знаходзілася праз пошук.
121 👁